Коли мене накриває.... я з головою заглиблююсь у темряву

Коли мене накриває .... я втрачаю розуміння і плинність часу

Коли мене  накриває ,я часто запитую себе хто перед моїми очима, хто сидить в моїй голову і хто дивиться через мої очі."Це зовсім не я "-кажу я собі- "Це не моя голова.Відпустіть мою голову і віддайте мені її назад". Але. Боже мій, кого я обманюю, кому я що кажу. Ніхто не віддасть і не поверне. Бо це все Я. "Це все ТИ!Тільки ти. І твоє марення". 

Він стоїть наді мною, і мерехтить перед моїми очима, неначе вогонь, який намагається повернути до тями, опустити на землю, щоб ходила по ній. Але його голос не доходить до моєї голови, не в силі мене зупинити чи повернути назад. Тільки на рівні звучання.

Воно накриває як цунамі, і поки не виб*є всі сили, поки не вимочить до нитки, воно не відпустить.

 Проти цього немає сенсу боротися. Мабуть. 

Але коли розумієш, що ти вже попала в ці сильні лапи темряви, залишається бажання викарабкатись, піднятись і повернутись до світла лицем. 

Це ще не все. Ти йдеш. Ти будеш підніматись і йти далі.Поки в тебе ще є ноги. Ти завжди будеш.