Щось іде не так. Не в тому напрямку,в якому мабуть хотілося б. Мені прикро,мамо. Дуже прикро за твою тривогу і за моє життя.

Мені б хотілося б зірватись з місця і бігти,бігти,поки не впадеш. Щоб без жодного подиху,без жодного руху,я валялася на землі і не могла відірвати своє тіло від тяжкого ґрунту землі. Бути безсилою,тоді коли ти цього бажаєш. Коли є мета,коли є поштовх ,який приводить тебе до світла і не руйнує  в тобі нервові клітини,і твою вже розірвану психіку. Є стимул-є життя.

Мамо,пробач мені за мене. За моє пусте майбутнє ,і руйнівне життя своїми руками.Тобі боляче. Так. Звісно,тобі боляче.

Я  не можу інакше. Я не маю уявлення,коли воно все закінчиться. І чи буде все в нормі взагалі.

Ми близькі. Занадто близькі ,що від цього дійсно стає страшно. По спині пробігає холодець ,чи кидає в жар,коли думаєш про те,що він поруч,чи його немає.

Це безглуздо. З ним говорити немає сенсу. Це що горохом об стіл. Не розламаєш на шматки. Так і в нього. Він у вирії. Він,як глухий птах літає туди,куди занесе. А занесло його давно і заносить зараз.

Л.,казала,це звичка.

Це ж затьмарення. Господи. Звичайно це йому відомо. Все він знає. Але чи все він бачить і розуміє так,як воно є насправді.

Чорт забирай. Посміхайся. Звичайно. Роби з себе бовдура. блазня. Тобі від цього краще? Але це не гра. Це життя. Це  бісове життя, в якому ти пуп’янок, який не відірвався від своєї пуповини.

Але що я можу йому казати…. Хіба я краще?.Я  граюся з вогнем. І завжди дістаю з себе попіл,який розсипається в атомні частини. Які вдихаєш в себе,як частки якоїсь наркотичної речовини,аби хоч що-небудь в тобі лишилось. Щось справжнє. Щось живе.

Я не бачу майбутнього і ходжу на якісь сеанси, які майже ніякого поштовху не дають.

Світлішає розум,але не світлішають думки. Очі загоряються яскравим світлом, посміхаються сонцю. Але це все на мить. Потім починається затемнення, яке триває незліченний час.

Від хімікатів стає вже бридко і несамовито. Мені набридло їх вживати. Але без них виникає трясіння і серце б’ється несамовито. Як звір в клітці,якого оточили люди і він метається довкола ,аби хоч де-небудь знайти куточок , що вони на нього не дивились.

Це все не менше затьмарення, ніж в нього.

Але ж…і справді. Я занадто егоїстична, щоб розділяти себе з кимось.

Занадто егоїстична, щоб знову впускати в себе когось і в кінці кінців…любити.

Душевний спокій. Тиша. Світло «в кінці тунелю». Будь-якими шляхами. Навіть, якщо все знаходиться за межами людського життя. Я згодна.

Я згодна бути розірваною на шматки, бути егоїстичною,бути на самоті сама з собою…будь що. Аби я змогла собі сказати «Ти-вільна!».

«…Война - это я.
Вы - триста кровавых пятен.
Между нами автомат.
Вы - личинки концлагерей,
где обозначен кризис
инсталяцией тел
электрических кресел,
вычленением личности,
превращением Ничто Человека
в окончательно мертвую косточку
для грустной зеленой собаки,
в интересный конструктор
для обалдевшего Винни-Пуха….

…Потому что безногое тело ее естество будоражит как пила стрекозу.
Насекомо.
Индустриально.
Триста кусков мозга.
Потому что безногое тело советского летчика
будоражит ее,
как может кусок человека
будоражить другой
кусок человека.
И они завопили, сползаясь, и, смешав
ее героин с его героизмом,
взорвали мир.»/Алина Витухновская/